Кажуть, що є така закономірність - геніїв часто не визнають за життя. Буцімто вони випереджають час та не вписуються в епоху. У них своє бачення, розуміння речей, простих і не дуже... Іван Кавалерідзе - не виняток. Його постійно розривали пристрасті та спокуси - творити чи служити. Зараз він посів заслужене місце в історії - пам‘ятники, меморіальні дошки, навіть музей. А за життя? Критика і штамп “неблагонадійний”! Та все ж були десятки відзнятих фільмів, шалені гонорари і замовлення. На що був здатен Кавалерідзе, щоб залишатися серед творців, та ні, серед живих творців! У день народження видатного українського митця Альбіна Панченко вирушила #в_пошуках_аборигенів.
Мені завжди подобалось прізвище – Кавалерідзе. Таке горде, яскраве. І якесь трохи дивне для корінного грузина. Виявляється, не даремно мене охоплювали сумніви. Справжнє прізвище скульптора – Кхварідзе. Та наші люди його трохи «українізували» ще до народження Івана Петровича, коли тільки його дід переїхав на наші землі.
З дитинства Кавалерідзе любив ліпити з глини. Це помітив його дядько і перевіз хлопця навчатися до Києва. Тут він закінчив приватну гімназію Валькера. Розташовувалась вона на вулиці Тимофіївській – нині Коцюбинського. Заклад був неординарний, славився хуліганськими витівками. Він дав Україні чимало цікавих особистостей - Симеренко, Архипенко... Дослідник київської старовини Михайло Кальницький назвав його «школою для відчайдушних». Нині ця школа - болюча рана всього району, більше десяти років віддана на поталу приватному інвестору, вікна забиті, приміщення руйнується.
Проте на цьому навчання Івана Петровича тільки розпочалося. Так одразу після гімназії він вступає до Київського художнього училища і стає учнем Федора Балавенсько – автора майже 20 скульптур та портретів Шевченка. Приміщення у другому будинку Бульварно-Кудрявської вулиці, у якому навчався Кавалерідзе, пережило свою унікальну історію. Під час Другої світової його повністю спалили німці, але по закінченню війни будинок відбудували. Заклад дещо змінився зовні, проте все ж таки його зберегли. Не так давно його знову відремонтували.
Після завершення училища Кавалерідзе отримував знання у Петербурзі та Парижі, пісця чого повернувся до Києва. Мав на це причину – у 1911 році влада оголосила конкурс на проєкт пам‘ятника княгині Ользі. Молодий скульптор пройшов відбір і того ж року на Михайлівській площі урочисто відкрили нову скульптуру. Проте, це не той пам‘ятник, який стоїть зараз. Творіння Кавалерідзе зіпсували вандали у 1919 році. Кажуть цементну голову першого варіанта згодом знайдуть просто в підніжжі постамента. Зараз біля Михайлівського стоїть точна реконструкція проєкту Кавалерідзе. Її виготовили Віталій Сівко, Микола Білик та Віталій Шишов вже з мармуру.
До речі, для роботи над пам‘ятником княгині Ользі Івану Петровичу потрібне було приміщення – і він його знайшов. Зараз цей будинок відомий як Музей-майстерня Івана Кавалерідзе, що на Андріївському узвозі, 21. Тут знаходяться унікальні фотографії скульптора, кабінет з його особистими речами, зменшені копії скульптур і цілих 7 проєктів пам‘ятника Сковороді – того, що на Контрактовій площі. Чому так багато? Це ціла історія.
Із самого початку Сковорода мав стояти із посохом і спиратися ногою на камінь. Це був перший проєкт – за п‘ять років до встановлення пам‘ятника. За цей час що тільки не робилось із Сковородою. У одному із варіантів він тримав у руках книгу, та таке «неподобство» одразу відхилили: не дай Боже то була Біблія, як таке можуть допустити в радянські часи. Потім Кавалерідзе зобразив філософа босим, бо так ходили прості люди за життя філософа. Та влада вимагала «взути» пам‘ятник. Саме тому при виготовленні бронзової фігури майстри допустили помилку і довелося знову все переробляти. Відтак Сковорода з‘явився на Контрактовій лише у 1977, перед святкуванням дев‘яносторіччя Кавалерідзе.
Ще один нетлінний слід скульптора – пам‘ятник Ярославу Мудрому біля Золотих Воріт. Проте, Іван Кавалерідзе над ним не працював. Його розробили вже після смерті митця за невеличкою станковою композицією, створеною у 1947 році.
Ми звикли говорити про Івана Петровича як про скульптора. Але мало хто згадує, що певний час він працював режисером на кіностудії Довженка. Під його керівництвом вийшли фільми «Злива», «Наталка Полтавка», «Григорій Сковорода». Певний час більшість прибутків студії приносили саме роботи Кавалерідзе. А його останній фільм - «Повія» - викликав великий резонанс та був високо оцінений тогочасними критиками. Головну роль у стрічці зіграла тоді ще не надто відома Людмила Гурченко.
Та не могла така визначна персона як Кавалерідзе творити спокійно в радянські часи. Його життю наче й не погрожували, але значно погіршували якість. Так у якийсь момент Івана Петровича вигнали із квартири, наданої студією Довженка, на його роботи посипалась незрозуміла критика .
Якраз у цей час на особистій справі Кавалерідзе поставили штамп «неблагонадійний»? І все через те, що під час окупації Києва Кавалерідзе працював і як скульптор, і як режисер. Він хотів відродити роботу студії Довженка і усі свої сили направляв саме на це. Якось прямо посеред Фундуклеєвської вулиці до нього підійшов німецький солдат і запропонував виготовити бюст Гітлера. Іван Петрович відмовився, спираючись на те, що ліпить лише із натури. Можливо, це рішення врятувало його життя, адже подейкують, що у формі німецького військового до майстра підійшов радянський шпіон. Та чи було це насправді – ніхто не знає. Достовірних свідчень поки не знайшли.
Але всесвітнє визнання захистило скульптора. І нині ми ходимо вулицею Кавалерідзе, дивимось на його скульптури, а він дивиться на нас з високо піднятими бровами із меморіальних дошок зі свого будинку на Великій Васильківській 12-Б та Кіностудії Довженка. Може він дивується, а може про щось задумався. Хто їх знає, цих геніїв…
У пошуках аборигенів Києвом гуляля Альбіна Панченко