От він стоїть в затишному скверику свого імені, поруч біжить вулиця вже не його імені, обгиджений голубами, шенеля злазить, ніби обпалена шкіра якогось праісторичного ящура. Валерій Чкалов, легендарний льотчик-випробувач, командир екіпажу, який у 1937 році здійснив перший в історії повітроплавання переліт з Москви у Ванкувер через Північний полюс. Кажуть, він міг запросто зайти на чарку до самого Сталіна. Але генералісимус таки не пробачив льотчику ні панібратства, ні слави... всесвітньої слави та людської шани – за сміливість, молодецький норов і добру душу. Донька Чкалова переконувала, що загибель батька в одному з випробувальних польотів – справа рук тодішнього високого керівництва.
Але, хто ж в цьому нині буде розбиратися і кого це цікавить. Хіба що вандалів, які скрутили єдину цінну на пам’ятнику детальку – дощечку з надписом. Позаду героя пушок від молодої зелені, праворуч споруда Міністерства з надзвичайних ситуацій. Насправді пам’ятник опинився тут з чужої примхи. Раніше в цій споруді містилися Вищи жіночі курси, а за радянського часу - штаб ППВ. Тому поставити паркову скульптуру льотчика було досить доречно. Тим паче, що парк вже прикрашали – гіпсовий піонер та така ж каркасна Зоя Космодем’янська.
Автор скульптури – також легендарна особистість – український радянський скульптор з дуже схожою на Чкалова долею – Борис Іванов. У нього цими квітневими днями день народження. Обоє сироти, обоє прийняли героїчну смерть. Борис Іванов у 1941-му, захищаючи Київ. Він ліпив різні монументальні скульптури в основному за покликом революційного часу – червоноармійців, моряків, Котовського, але й Пушкіна, Затонського, Щепкіна, який викупив Шевченка з кріпацтва. Валерій Чкалов - робота, яку мистецтвознавці дуже високо оцінюють за майстерно пророблені руки, незвичні вихорі волосся і мужню поставу. Скульптуру Чкалова створено для павільйону Поволжя на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. Оригінал загубився в історії. Але пам’ятник , який ми бачимо в парку, за ескізами Іванова відтворили у 1980-ті колеги по цеху - Небоженко та Положій. Це данина пам’яті скульптору.
Так, ми назвали пам’ятник фейковим з деякою натяжкою. Хоча… хоча…донедавна він взагалі не був Валерієм Чкаловим з причини викрадення таблички. І що б там не сталося з декомунізаціїю та інтелектуалізацією київського громадського простору, нам таки доведеться розбиратися з цим пам’ятником. Він чекає нашого присуду - густо пофарбованим бронзівкою, з-під якої видно срібряну, а ще глибше - гіпсовий каркас колишнього радянського кумира. Володимир Вятович, голова Українського інституту національної пам’яті запропонував демонтувати цей радянський анахронізм, який буцімто нічого спільного з Україною не має. Очевидно, з причини того, що вона перестає бути космічною державою. Чи що? Натомість Андрій Кокотюха таки відшукав «український» слід у Чкалові)) Мовляв, письменник з сусіднього зі сквериком будинку нашептав Кокотюсі, що легендарний льотчик походив з переселених на Волгу українців і насправді його прізвище Чкало. А якби він не був нащадком, треба було б таки з ним розібратися? Не так давно, розповідаючи про вулицю Гончара, минулому Чкалова, відомий києвознавець Дмитро Малаков закликав до збереження цього пам’ятника як свідка епохи повітроплавання та великого наукового дерзновення.
А що ж сам Велерій Чкало чи як там його? А він стоїть собі далі. Тримає в руці командирський планшет, імовірно з маршрутом свого легендарного перельоту чи кресленням нових фігур вищого пілотажу - висхідного штопора та уповільненої бочки)) Струшує нахабних голубів з облупленого плеча, дочекався таки відновлення таблички та заборони незаконного будівництва на території парку. Стоїть, мабуть, щоб нагадувати нам про часи, коли люди ще винаходили фігури вищого пілотажу, могли зайти до диктаторів на чарку і перелетіти через Полюс.
У пошуку аборигенів гуляла містом ваша Мар‘яна Ангелова